Морфологія: частини мови та їхні форми

Самостійні частини мови — іменник, прикметник, числівник, займенник, дієслово, прислівник — мають лексичне значення і є членами речення. Службові — прийменник, сполучник, частка — зв’язують слова або додають відтінки значення. Окремо стоїть вигук. Дієприкметник і дієприслівник розглядають як особливі форми дієслова.

Кличний відмінок уживаємо у звертаннях. Закінчення залежить від відміни й групи: Олено, Маріє, Іване, Андрію, друже, пане, батьку. У звертаннях з ім’ям і по батькові обидва слова мають форму кличного відмінка.

Вищий ступінь утворюємо суфіксами -іш-, -ш- (гарніший, дорожчий) або словами більш, менш (більш гарний). Найвищий — префіксом най- (найгарніший) або словами найбільш, найменш. Змішувати способи не можна: «більш гарніший» і «самий гарний» — помилки.

У складених порядкових числівниках відмінюється лише останнє слово: до тисяча дев’ятсот дев’яносто першого року. У кількісних відмінюються всі частини: з п’ятдесятьма (п’ятдесятьома) учнями. Збірні числівники двоє, троє поєднуються з іменниками, що називають людей, малят тварин і предмети, які вживаються лише в множині: двоє дітей, троє саней.

Дієприкметник відповідає на питання прикметника й означає ознаку за дією (прочитаний, зів’ялий). Активні дієприкметники теперішнього часу на -учий, -ючий, -ачий, -ячий здебільшого ненормативні: замість «виконуюча обов’язки» кажемо «виконувачка обов’язків», замість «слідуючий» — «наступний».

Дієприслівник означає додаткову дію і не змінюється: читаючи, прочитавши. Дієприслівниковий зворот має стосуватися того самого діяча, що й присудок.