Любецький з’їзд князів 1097 року

Наприкінці XI століття Русь виснажували міжусобиці нащадків Ярослава Мудрого й набіги половців. Половецькі хани охоче втручалися в князівські чвари, розоряючи землі. Щоб покласти цьому край, князі зібралися 1097 року на з’їзд у місті Любеч. Участь узяли київський князь Святополк Ізяславич, переяславський Володимир Мономах, чернігівський Олег Святославич, смоленський Давид Святославич, волинський Давид Ігорович і теребовльський Василько Ростиславич.

Князі погодилися припинити усобиці й закріпили за кожним рід його «отчину» — землі, що належали батькам: «хай кожний тримає отчину свою». Вони домовилися спільно боронити Русь від ворогів, передусім від половців, а якщо хтось із князів піде війною на іншого, то проти нього мали виступити всі. Саме це рішення на НМТ пояснюють як закріплення розподілу земель між гілками князівського роду.

Енциклопедія історії України застерігає: з’їзд не скасував традиційного порядку успадкування столів за старшинством у роду й не проголосив отчинного принципу престолонаслідування як загального закону.

Рішення з’їзду порушили вже за кілька днів. Давид Ігорович, намагаючись захопити Теребовльське князівство, схопив і осліпив Василька Ростиславича. На Русі спалахнула нова феодальна війна, а Ростиславичам із великими зусиллями вдалося відстояти свої землі. З’їзд не зупинив усобиць, але закріпив поділ Русі на князівства кількох гілок роду — передумову подальшої роздробленості.

Згодом князі ще раз збиралися на з’їзди: 1103 року на Долобському з’їзді вони домовилися про спільний похід проти половців. Військові успіхи Володимира Мономаха й Святополка на якийсь час стримали розпад держави.