Варшавська угода 1920 року

• стаття 1: Польща визнавала право України на незалежне державне існування в межах, які визначать договори з її сусідами, й визнавала Директорію УНР на чолі з Симоном Петлюрою верховною владою УНР;
• стаття 2 визначала кордон: від Дністра вздовж Збруча, далі колишнім кордоном Австро-Угорщини й Росії, на схід від Здолбунова та східним адміністративним кордоном Рівненського повіту; це передавало Польщі Східну Галичину, а окремий запис про «точніше порозуміння» щодо Рівненського, Дубенського й частини Кременецького повітів означав перехід до Польщі й Західної Волині;
• стаття 3: Польща відмовлялася на користь України від земель між цією лінією й східним кордоном Польщі 1772 року;
• стаття 4 зобов’язувала сторони не укладати угод проти одна одної; стаття 5 гарантувала національно-культурні права поляків в Україні та українців у Польщі; аграрне питання відкладали до Установчих зборів;
• стаття 8 оголошувала конвенцію таємною, за винятком першої статті.

Військова конвенція стосувалася спільного збройного походу на схід. Військові дії мали відбуватися «під загальним керуванням» польського командування, яке також отримувало контроль над залізницями України з майбутнім переходом їх під владу УНР. За умовами договору УНР певною мірою потрапляла в залежність від Польщі, а Польща отримувала Східну Галичину — територію, яка 22 січня 1919 року увійшла до складу УНР як Західна область, і Західну Волинь.

Документи готували за безпосередньої участі Юзефа Пілсудського й Симона Петлюри в суворій таємниці від польського сейму та уряду УНР, тому договір часто називають договором Пілсудського — Петлюри. Українські тексти конвенцій уперше опублікував 1926 року Сергій Шелухін.