Конституція УНР 1918 року

Конституція УНР наголошувала, що вся влада в УНР походить від народу (ст. 22), а її верховним органом мають стати Всенародні збори. Їх обирали рівним, прямим, таємним і пропорційним голосуванням на три роки з розрахунку один депутат від 100 тисяч громадян. Депутат був недоторканним. Збори могли розпустити достроково за письмовою вимогою трьох мільйонів виборців.

• сесії — не рідше ніж двічі на рік; позачергові — за вимогою п’ятої частини депутатів;
• зміни до конституції ухвалювали кваліфікованою більшістю — 3/5 голосів присутніх; відокремлення територій, оголошення війни й віддання міністрів до суду потребували 2/3 голосів;
• податки, позики, обов’язкова військова служба — лише за ухвалою зборів;
• право законодавчої ініціативи мали, зокрема, президія зборів, фракції, група щонайменше з 30 депутатів, Рада народних міністрів, органи самоврядування й громадяни за підписами 100 тисяч виборців.

Найвищою виконавчою владою проголошувалася Рада народних міністрів: вона отримувала повноваження від зборів і звітувала лише перед ними, а формувала її голова зборів за погодженням із Радою старшин. Збори могли висловити уряду недовіру. Судову владу здійснювали тільки судові установи іменем УНР; їхні рішення не могли змінювати ні законодавча, ні адміністративна влада, а розгляд справ мав бути прилюдним і усним. Конституція утверджувала принцип верховенства парламенту, але не розкривала питань власності, кордонів, мови й державної символіки.

Документ ухвалили в день гетьманського перевороту, 29 квітня 1918 року, коли владу від Центральної Ради перебрав гетьман Павло Скоропадський, тому застосувати його на практиці не вдалося. Конституція УНР залишилася важливою пам’яткою українського конституціоналізму, що відображала ідеї народовладдя й поділу влади.