Виникнення козацтва і Запорозька Січ

Південні українські землі були частиною «кордону» між осілим землеробським населенням і степовими кочівниками. На цьому прикордонні поселялися вільні люди, не обмежені державними правовими нормами. Назву «козаки» вони набули в другій половині XV століття: так стали називати охоронців південного порубіжжя й уходників-промисловців, що ловили рибу й полювали на «нічийних» землях. Перші письмові згадки про них датують 1489 і 1492 роками.

Козацтво швидко зростало, ставало військовою силою, яку польська й литовська влада залучала на службу. У 1570-х роках уряд Речі Посполитої затвердив реєстрове військо — козаків, що перебували на королівській службі й отримували платню та привілеї. Решту називали низовим козацтвом.

Тимчасові сторожові пости — «засіки», «січі», «городки» — були відомі на Дніпрі й за порогами від початку XVI століття. Ідею козацької твердині виношували вже в 1520–1530-х роках. Реалізував її черкаський і канівський староста князь Дмитро Вишневецький: за дніпровими порогами на острові Мала Хортиця 1555–1556 років було збудовано замок, відомий як Хортицька Січ.

Запорозька Січ була військовою й адміністративною столицею козацтва, де діяла рада. Військо очолювали виборні: кошовий отаман, писар, суддя, осавул. Символами влади (клейнодами) були булава, бунчук, корогва, печатка. Січ змінювала місце: зокрема Хортицька, Чортомлицька, Кам’янська, Олешківська, Нова (Підпільненська, 1734–1775). Її ліквідували 1775 року.