Андрусівське перемир’я 1667 року

Війна 1654–1667 років точилася за право володіння Україною. До миру з Москвою поляків змусив рокош Юрія Любомирського, що охопив значну територію Речі Посполитої. Договір уклали всупереч українсько-московським договорам, які підписували з царським урядом гетьмани Богдан Хмельницький, Юрій Хмельницький та Іван Брюховецький.

• поділ сфер впливу польського короля й московського царя на козацьку державу: Лівобережна Україна відходила до Москви, а Правобережна — до Речі Посполитої;
• влада царя поширювалася також на Смоленськ, Дорогобуж, Білу, Невель, Красний Веліж і Сіверщину; Київ повинен був відійти до Польщі 1669 року;
• Запорозька Січ потрапляла у спільне володіння обох держав;
• Москва мала виплатити Польщі компенсацію — мільйон злотих (близько 200 тисяч рублів) за втрачені шляхтою землі на Лівобережжі.

Укладення перемир’я викликало велике невдоволення на всіх верствах українського населення. Проти нього рішуче виступали уряди гетьманів Петра Дорошенка, Івана Брюховецького, Петра Суховієнка, а згодом і Дем’яна Многогрішного та Івана Самойловича, які фактично його не виконували. Порозуміння Росії й Польщі за рахунок поділу території козацької держави посилило політичний вплив старшини, яка спиралася на підтримку Османської імперії та Кримського ханства; після 1667 року поглибився внутрішній розкол в Україні. Більшість статей договору не виконали, а російсько-польські переговори продовжилися додатковими «Московськими пунктами» (1667, 1672, 1678). Андрусівське перемир’я започаткувало поступову втрату козацькою державою статусу суб’єкта міжнародного права, проте не означало її зникнення з карти Європи. Поділ закріпив «Вічний мир» 1686 року, за яким Лівобережжя залишалося під зверхністю царя, а Річ Посполита остаточно відмовлялася від Києва.